У одному селі, що розкинулося недалеко від лісу, жила дівиця-красуня на ім'я Варвара. Та дівиця і дійсно уродилася такою, яких мало буває на світі. Не йде по землі, а немов парить над нею, не завдаючи шкоди ні травичці, ні комашці.
Іскристе, золотисте волосся ллється до самої землі, освітлюючи шлях в присмеркову годину. А очі яскравіші за весняну траву, гляне людина в них — і окрилений відправиться далі, по життєвому шляху, долаючи знегоди і біди.
Руки золоті природа подарувала їй: за що не візьметься, йде на лад робота, красивіше інших дівчат вишивала, солодше інших варила та пекла.
Така ось вона була — Варварушка, як ласкаво називали її селяни.
Прийшов час — женихи зачастили у будинок просити руки красуні. А на дівицю немов хтось прокляття наклав: усіх проганяє, ні на кого дивитися не хоче. Та якби ще просто проганяла, а то адже так обізве, обговорить хлопця, що тому і світло біле не в милість стає. Не один хлопець після такого сватання покидав село, і ніхто не знав, куди він подівся.
На матір і батька покрикувати стала, не так, мовляв, все робите. А вже молодші сестри і братів ганяла та лаяла так, що ті, бідні, не знали, куди і ховатися від неї.
З дитинства Варвара ліс любила, найстигліші ягоди збирала, гриби та горіхи відбірні приносила — самі лісові духи їй благоволили. А скільки казок, бувало, їй бабуся Листина розповідала!
Тепер же, поки дійде до лісу, облає усіх, кого зустріне на шляху. І зайчик під ногами плутається, і їжачок п'яту вколов, і білка шишку кинула на голову — все не так дівиці.
А як почне ягоди збирати — і того гірше: по кущиках суниці топчеться, як свиня безрозсудна, та все бубонить:
— Ягід мало, та і ті несолодкі і дрібні.
Грибам діставалося від неї ще міцніше: побачить гриб, вирве, покрутит-повертит його, розглядаючи з усіх боків, та і кине, примовляючи:
— І що ти такий на світло народився — червивий, трухлявий.
А одного разу на плече їй сіла вільшанка і, як в минулі години, хотіла пісню веселу заспівати дівиці. Та не встигла пташка голос подать, як Варвара струсила її, немов настирного комара і крикнула:
— Тебе ще бракувало! Спокою в лісі немає від треньканья твого.
Стали птахи і звіри стороною обходити дівицю. А лісові духи, Ягідники, Травники, Кустичи, Орешичи, Боровички, усі дари лісові поховали від неї. Шалунишка Аука не відстає від них: як почне з усіх боків голосами людськими відгукуватися, у Варвари голова кругом йде, де стежина в село — не знає, блудить до самого вечора, поки вибереться з лісу.
Якось літнім днем пішла Варвара в ліс. День видався на славу: сонечко пригріває, вітерець ласкаво освіжає, жителі лісові пустують. Ягоди з-під листочків виглядають:
— Зірви мене, — засуджують.
Та як побачили Варвару, ураз усі поховалися. Злиться дівиця, свариться. А тут і Аука приспів зі своїм дружком підступним і хитрим Боли-бошкой. Боли-бошка прикинувся маленьким старичком і спритно встрибнув дівиці на плечі. А вже як встрибне, зігнати його не просто: носитиметься по лісу, поки у людини голова не заболит та з шляху той не зіб'ється.
Втомився, нарешті, Боли-бошка, залишив Варварові. Та сіла, за голову тримається, стогне. А невгомонний Аука голосами дівочими заливається, заманює дівицю углиб.
Дівиця і пішла на ті голоси, сподіваючись вийти з лісу. Та замість знайомої стежки забрела в саму пущу непрохідну. Назустріч ній старий: тіло — покритий шорсткою корою корч, руки, ноги — сучкуваті гілки, на голові пучок сухої трави, в якій копошаться павуки чорні, а очі, — трухляві шматочки від старого пня, виблискують холодним, недобрим вогнем.
— Здрастуй, красуня, здрастуй, мила, — прошамкав беззубим ротом старий. — Пущевик я, хазяїн цих місць.
Варвара коштує — ні жива ні мертва, слова мовити не може.
А Пущевик продовжує:
— Що не радієш, дівиця? Не вітаєш хазяїна? Заходь у будинок. Лазню топитиму, помию, напою, нагодую, спати укладу, а ранком підемо до батюшки нашому, Лісовикові, союз наш узаконимо. Баринею жити будеш, усі лісові духи служити тобі стануть.
Як почула такі слова Варвара, ноги у неї підкосилися, рухнула вона прямо в кострубаті руки старого. Той заніс її в хатину, посадив на купу ялинових гілок, сбризнул особа студеною джерельною водою. Дівиця ока відкрила так, побачивши жениха непроханого, знову без сил звалилася. Пущевик води не шкодував: вилив на дівицю усе барильце, що стояв про запас.
Опритомніла Варвара та замислилася. А потім і говорить ласкавим голоском:
— Будь, по-твоєму, Пущевик. Тільки одна умова є у мене. Виконаєш — буду твоєю дружиною.
— Та я будь-яке твоє бажання, дівиця-красуня, виконаю.
— Тоді підемо завтра до бабусі Листине, попрошу у неї весільну сукню — майстриня вона знатна, все уміє шити та в'язати. А потім і до батюшки Лісовикові можна йти.
Розреготався Пущевик і говорить:
— Чекав сто років таку красуню, ще день почекаю. Відпочивай, мила, а я піду друзів на весілля запрошу. Уранці прийду за тобою, — сказав так і вийшов за двері. А Варвара в кут забилася та просиділа всю ніч, не змикаючи око.
Трохи світло почав світати крізь щілини старого житла, почувся стук в двері. Варвара думає: "Підемо до Листине, а там і до села недалеко, дорогу знаю — втечу від старого".
Відкриває вона двері, а на порозі стоїть Пущевик і простягає дівиці весільну сукню.
— Вирішив тебе порадувати, мила. Листина саму кращу сукню для тебе дала. Надівай, та до Лісовика підемо.
Наділа Варвара сукню. Сплетено воно було з виблискуючої павутини сріблястого кольору, облямовано ароматними квітками конвалії лісової. На золотисті кучері дівиці старий накинув гірлянди з квіток незабудок і крапельок уранішньої роси, що переливаються.
Поникла дівиця, ледве плентається за Пущевиком, а той, як жених молодий, бадьоро крокує та пісні своїм гугнявим голосом виспівує на увесь ліс.
Нарешті підійшли до житла Лісовика. Як зашли у будинок, дівиця на коліна впала і в сльози:
— Дідусь Лісовик! Врятуй мене! Не віддавай заміж за старого. Століття тобі служитиму та ліс берегти, тільки врятуй мене від Пущевика!
Усміхнувся старий і говорить:
— Повертайся, Пущевик, у свої володіння та займайся справами, а ти, Варвара, залишся.
Хазяїн пущі не посмів не послухатися і, повісивши голову, вийшов.
— Хочеш повернутися додому? — звернувся до дівиці Лісовик.
— Ще як хочу! — вигукнула та. — Заміж хочу вийти, діток народити та виховати так, щоб добрими і працьовитими були.
Бачить старий, як рукою зняло псування з дівиці. Але наука зайвою не буває, ось він і говорить:
— Відпущу тебе, але спочатку роботу зроби. Зима не за горами, а моя шуба зносилася, холодно буде в ній моїм старим кісткам. Поживеш у Листини, зв'яжеш нову шубу з соснової пряжі, тоді і відпущу.
— Дідусь, та я адже не знаю, як з голок нитки зробити.
— Не біда, Листина навчить, — сказав Лісовик, відкриваючи двері.
— Аука! Йди сюди! — крикнув він.
Пустун тільки і чекав, коли його покличуть.
— Відведи дівицю до Листине, — покарав йому Лісовика, — та дивися, без пустощів, колись їй з тобою бавитися.
Довго довелося працювати Варварі, поки з соснових голок вона зробила м'яку на дотик і ароматний кужіль та спряла з неї пряжу.
Коли перші сніжинки закрутилися над лісом, Варвара принесла дідусеві Лісовикові соснову шубу. Старий надів її і заусміхався:
— Молодець, Варварушка! Такої шуби я ще ніколи не носив — добротна, тепла, ароматна. Спасибі тобі!
— Спасибі і вам, дідусь, — сказала дівиця, кланяючись старому в ноги.
— А тепер біжи додому — заждалися тебе батьки. І будь щаслива!
Пройшло декілька років. Якось влітку до дідуся Лісовикові завітали гості: Варвара зі своїм чоловіком і двома дітками-погодками. Діти, привітавшись з дідусем, втекли до Ауке і Боли-бошке пограти в хованки. Варвара поставила перед Лісовиком кошик, доверху наповнений пирогами, а чоловік подав теплий кожух з овчини.
